Оксана Забужко Постскриптум. Поема-лист   Cavalcando l’art’ier per un cammino pensoso de l’andar che mi sgradia, trovai Amore in mezzo de la via in abbito leggier di peregrino. ....................................................... Quando mi vide, mi chiamo per nome, e disse: "Io vegno di lontana parte, ov’era lo tuo cor per mio volere; e recolo a servir novo piacere". Allora presi di lui sн gran parte, ch’elli disparve, e non m’accorsi come. Dante. Vita Nuova 1. В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула – Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля (Вічнозелений газон потертого плюшу, По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі). Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку, Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки, Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя (Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), – І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим. Вислід – блискучий: зовсім не чую болю. 2. Другим уступом дозволить сповістити: весна настала. Маймо надію, цим разом уже на стало – Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів Стане синього неба й рослявих легінів З губами, що однімають і сон, і втому – І світлосяйну пустку лишають потому. В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила: Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило. Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим. Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила. 3. Відпущаєши нині, – кажу неживими губами. Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами, Подавати пиво у придорожнім барі І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі "Не плач, Оксано"... Такої свободи, милий, Не побажаю жодній із тих, що тебе любили. Можна листів не писати, і Господа не просити Простити тебе за любов, тобою убиту, Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) – Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі. 4. В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть. Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба – Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо. Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета, Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета, Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати: Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати? 5. Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу. В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла Між землею і небесі індіянського літа (От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить, Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний, Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку; В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах... За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати. 6. Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш? І пощо мене й далі обманками вперто морочиш, І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни? Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти: Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота, Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали (Забуває, про що говорила, коли перервали...) – Якщо ти від початку її у мені розгледів, Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів? 7. Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь Твоєї присутності (досі всі кадри я брала Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею, Бачу згори нескінченну осінню алею, Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся, По доріжці простягнені тіні довготелесі Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий, Обертається їм услід: "Подивись, яка гарна пара!". 8. От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність: Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна. У нічнім ресторані смішного маленького міста Гримотала в бляшанки звуків музика троїста. Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди, Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди, Розвидняючись на виду, і повії із пияками Затихали на мить – завороженими дітваками. А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші. Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше. 9. Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла, Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила, Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався, І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом! Щоб грозове повітря огненними зміями трісло, Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! – Я хотіла такої любови, котра єдина Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя. І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні: На якого положить руку – той вже не встане. 10. Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі, А вина верхівцева, що коні його не носять. (Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?). Я недурно тебе обрала – ти одинокий Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком – Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу: Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, – А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім: Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря... 11. (Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда. Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради (Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий, У такому мовчанні, неначе замислив убивство. На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) – Чорна озія в небі, що ще відливало опалом. Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити – Але темно було, й не було нас кому впустити. І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь, Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась). 12. Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі, В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері: У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку, У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка (Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь), Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі. Я своїй країні була – що тістечко з кремом На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене. Оголошено рейс, і потягся народ на посадку, І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка. 13. Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць (Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились – Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові). Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала, Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало, І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе, І надсадою щастя дзвеніла далека дорога. А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях: Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу. 14. Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні По великих – усяка нічвида старається на афоризма, Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха: От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)... А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим, Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати): Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я, Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани. А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари, Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари. 15. Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання: Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю, Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра. Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну, І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа, Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили, Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла... І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, – Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно. 16. Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти (Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), – То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!): Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим... Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави (До якої доклала і я!), і не май до мене досади. Заховай моє фото глибоко на дні шухляди. І на цього листа, мій загублений бідний брате, Як на всі попередні – не треба відповідати. Закінчено: 28 червня 1994 р. Кембрідж, Масачусетс